Сепсис – загальна гнійна інфекція; його  розглядають як найбільш примітивну і древню форму реакції макроорганізму на проникнення мікроорганізму, коли перший через особливості своєї реактивності не може локалізувати процес у вигляді місцевого вогнища запалення з наступним його відторгненням і звільненням від мікробних тіл; у зв’язку з цим його органи і тканини стають ареною боротьби між  мікробами, що розмножуються, і захисними силами макроорганізму , що протистоять.

У виникненні сепсису вирішальне значення має стан тваринного організму – зниження або втрата їм здатності до обмеження гнійно-запального вогнища, а також кількість мікроорганізмів, що інфільтрують, спроможність їх до розмноження, ступінь токсичності ендотоксина, що виділяється ними, антигенні властивості й ін. Однак велике значення у виникненні сепсису належить усе-таки макроорганізму.

Первинним вогнищем при сепсисі є інфікована рана, флегмона, остеомієліт, гнійний артрит, ендометрит тощо. Оперування при наявності вираженого вогнища гнійної або дрімотної інфекції може призвести до сепсису. В залежності від характеру збудника розрізняють стрептококовий, стафілококовий, колібацилярний та інші види сепсису. В залежності від локалізації первинного вогнища інфекції він буває пупковий, рановий, артрогенний, посляпологовий та ін.; якщо первинне вогнище встановити не вдається, говорять про криптогенний сепсис. Тривалий перебіг септичного процесу при приблизній рівності сил мікробної агресії і захисту макрооргнізма, що супроводжується кахексією, позначають терміном – хроніосепсис.

Розрізняють дві основні форми сепсису: загальна гнійна інфекція з метастазами – септикопіємія  і загальна гнійна інфекція без метастазів –  септицемія.

У патогенезі сепсису чимале значення має підвищення проникності бар’єрів організму (грануляційної тканини, лейкоцитарного інфільтрату, лімфовузлів), тромбофлебіт в основному вогнищі інфікування з розпадом і поширенням тромботичних ембол і мікробів, зниження імунітету, підвищення вірулентності мікроорганізмів, порушення обміну речовин (диспротеїноз, гіпоглікемія, гіпопротеїнемія, зневоднення, гіполіпіемія), кахексія, гормональний дисбаланс, фагоцитарна дисфункція (неповний фагоцитоз мікробів, розпад фагоцитів), сенсибілізація, блокада РЕС. У великої рогатої худоби сепсис супроводжується високим моноцитозом у крові і фіброзом уражених лімфовузлів (В.Б.Борисевич, 1992). Нерідко сепсис ускладнюється гнильною інфекцією. Стрептококовий сепсис найчастіше протікає без метастазів (септицемія). Це зумовлено вираженими фібринолітичними властивостями мікроорганізму, які ускладнюють утворення місцевих обмежувальних бар’єрів. Стафілококовий сепсис, навпаки, протікає переважно з метастазами (септикопіємія), оскільки стафілококи інтенсивно згортають фібрин, що сприяє локалізації окремих септичних вогнищ.

При септицемії має місце розпад тканин у первинному вогнищі, інфільтрати навколо нього, тромбофлебіт, лімфангіїт, набряки, крововиливи в лімфатичних вузлах, геморагії на слизових і серозних покривах, ендокардит, переродження печінки, нирок. При септикопіємії встановлюють гнійний поліартрит, остіт, остеомієліт, карієс, некроз паренхіматозних органів, розрост сполучної тканини навколо метастатичних вогнищ, що абсцедуються,абсцеси в паренхіматозних органах (іноді мікроабсцеси), міліарний некроз.

Слід відрізняти септицемію, що протікає більш-менш довгочасно, від ендотоксичного шоку, що має порівняно нетривалий перебіг. У випадку септицемії вхідними воротами інфекції зазвичай є пупкові артерії, в органах і тканинах спостерігаються мієлоїдні інфільтрати, мієлоз пульпи селезінки, дистрофія паренхіматозних органів аж до гіалінозу, наявність мікробних ембол, особливо в легенях і нирках, інтракапілярний гломерулонефрит, геморагічний синдром без виражених васкулітів і тромбозів судин, гемолітична жовтяниця.

При ендотоксичному шоці, на відміну від септицемії, крім короткочасності перебігу, на перший план виступають зміни мікроциркуляторного русла у вигляді множинних вогнищ згортання крові з некрозом і крововиливами в органах і тканинах. Особливо типовим є нефронекроз - «шокова нирка», масивні крововиливи в головний мозок і наднирникові залози. Крім того, найчастішими збудниками сепсису є стрептококи і стафілококи, тобто грампозитивні мікроорганізми, у той час як бактеріальний шок обумовлений, як правило, грамнегативними бактеріями.

Залежно від тривалості септичної реакції розрізняють гостре, хронічне (хроніосепсис) і рецедивний перебіг сепсису. Зазвичай має місце пригнічення загального стану тварини, висока температура тіла, ремітивна гарячка, тахікардія, ниткоподібний пульс, нерідко кров’яний пронос. У крові знижується вміст гемоглобіну, лейкоцитоз, зрушення ядра вліво; лейкоцитоз може змінюватися лейкопенією.

При септикопіємії в різних органах і тканинах виявляються вогнища нагноєння, що супроводжуються пневмонією, нефритом, гепатитом, артритом. У первинному вогнищі інфікування спостерігається дистрофія грануляційної тканини, зовнішній вигляд якої нагадує варене м’ясо. На стадії декомпенсації септичного процесу виявляється амілоїдоз внутрішніх органів і кишечника.

сепсису полягає в придушенні розвитку мікробів шляхом застосування антибіотиків, сульфаніламідів, нітрофуранів і хінолонів, санації вхідних ворот інфекції (розтин гнійних кишень, дренажування і т.п.). Для підвищення захисних сил макроорганізму проводять переливання крові, вводять кальцієві препарати (кальцію хлорид, кальцію глюконат), гексаметилентетрамін, глюкозу, кофеїн.

Важливим є цілеспрямоване використання антибіотиків. При стафілококовій інфекції застосовують антистафілококові антибіотики широкого спектра дії – лінкоміцин, ампіокс, карбеніцилін та ін., що належать до бета-лактамних антибіотиків. При наявності синьогнійної палички використовують антипсевдомоназні антибіотики – азлоцилін, амоксицилін. При тяжкому гнійно-септичному запаленні, викликаному полірезистентними штамами стафілококів, вводять ванкоміцин, рістоміцин у поєднанні з ріфампіцином.

При гнійно-септичному процесі, обумовленому грамнегативними бактеріями, ін’єктують аміноглікозиди – канаміцин, гентаміцин та ін. або останні поєднують з бета-лактамами.

Якщо нагноєння викликане грамнегативними гентаміцинстійкими бактеріями, застосовують азтеонам, ципрофлоксацин; якщо збудник інфекції не відомий– цефалоспоринові антибіотики (клафоран, кефзол, теривід, кефдім, цефтазин й ін.), що мають більш широкий спектр дії, ніж тетрациклінові  (ріфампіцин, доксициклін тощо) або макролідні (еритроміцин, фармазин та ін.) антибіотики. Крім того, при септичних процесах використовують суспензію амоксіциліну (кламоксилу) в дозі 0,1 мг/кг маси (ін’єкції повторюють через 48 год.). Дуже ефективне використання хінолонів, зокрема енрофлоксацину, байтрилу тощо.

Із сульфаніламідних препаратів рекомендується бісептол, сульфадиметоксин, доульфален й ін.